Ірдинські болота

Частина 2. Літо.

Продовжуємо розповідь про Ірдинські болота. У першій частині був звіт про весняний пішій похід. Місяць потому ми знову сюди повернулися, на цей раз вже не пішки, а на машині.

Отже, повертаємося до селища Ірдинь. Це дорога, через яку прокладено вузькоколійний переїзд.

Болото влітку.

Навесні ми пішли на захід від села уздовж рейок, тепер вирушимо на схід. За городами болото, на горизонті височіє Мошногір’я — колишній високий берег Дніпра.

Навесні ми йшли протилежним берегом цього болота.

Бачите рейки?

А тут?

А вони є!

Ось тут вже добре помітно.

А це зовсім не рейки, а колія від автомобіля 🙂

Зверху розібрана ширококолійна залізниця, котра йшла до станції Білозір’я.

На схилі насипу сиділа ящірка.

На на ночівлю зупинялися на тому ж березі озера, що і навесні.

Поїдемо до лісу.

Тут ростуть рідкісні ялівці.

А це вже рідколісся поблизу полігону прикордонників.

Лісове озеро біля села Руська Поляна.

Повернемося до Мошногір’я. Під час Другої світової війни в цих лісах орудували партизани.

Макет партизанської землянки.

А це вже не макет, а справжній артефакт тих часів — спершись на цю скобу на дереві висів партизанський вартовий і виглядав ворога.

Вбита вона в стару суху сосну.

Яку підточують мурахи.

Поруч таку ж сосну вже спиляли. По фото важко оцінити масштаб — цей пеньок просто велетенський.

Ліс.

У лісі надибали на напівзакинуту базу відпочинку.

Тепер виберемося з лісу і проїдемося довколишніми селами.

Так виглядає Мошногір’я здалеку.

За пару кілометрів від Мошногір’я протікає річка Вільшанка.

Сотню років тому річка була судноплавною, 1823 року тут був виготовлений за англійськими кресленнями та спущений на воду перший на Дніпрі пароплав «Пчелка».

Звідки в такій глухомані взявся пароплав? У XIX столітті тут, у селі Мошни, була розкішна резиденція графа Михайла Воронцова. Після 1917 року садиба занепала, остаточно її добила Друга світова війна.

Але дещо збереглося. У першу чергу — Спасо-Преображенська церква, що побудована у 1839–1840 роках за проектом італійського архітектора Джорджо Торічеллі в нехарактерному для православних церков стилі з елементами неоготики.

1917 року таки були безуспішні спроби підірвати церкву, але трохи пізніше, у 1926 році, їй надали статус пам’ятника архітектури. Крайня реставрація пройшла 2009 року, треба віддати належне, обійшлися без «євроремонту» та позолоти куполів.

Дзвіницю заввишки 44 метри видно за кілометри.

Також збереглися рештки Костелу 1857 року. За радянських часів дзвіницю переробили у водонапірну вежу, а сам костел — в аграрний цех. Будівля і зараз використовується в промислових цілях. А водонапірну вежу, як бачимо, поряд побудували нову.

А це вже сусіднє село Будище. Тут теж є церква XIX століття, але вже у традиційних формах.

Потім ми під’їхали до Дніпра.

Аби до берега не під’їжджали машини, на дорозі вирили яму, але місцеві мешканці тепер скидають туди сміття.

Тут, біля берега, ми знову ненадовго заїхали в ліс. Ось такий бруд після тутешніх калюж.

Тепер ми в селі Свидівок, неподалік від якого починався наш весняний похід. Тут місцевими жителями встановлено пам’ятний знак, присвячений 360-річчю національно-визвольної боротьби.

А за ним — підводний човен літаюча тарілка в степах України.

На цій дивній скульптурі й закінчимо нашу розповідь.