Кальміус

Кальміус — одна з найважливіших річок Донецької області. Загалом вона протікає серед індустріальних ландшафтів Донецька, Маріуполя та менших міст. Але де-інде вона не зачеплена цивілізацією і збереглася практично в первозданному вигляді. В одне з таких місць ми і вирушимо.

Починається наша подорож поблизу села Гранітне, що в Тельманівському районі.

За давнім народним звичаєм околиці села перетворені величезний смітник. Проте любителі викидати сміття абиде в більшості своїй ліниві і далеко його не тягнуть, тож далі природа чиста.

Але ми прийшли сюди дивитися не на сміттєві купи, а на каміння, і перші валуни нам зустрілися одразу ж за селом.

Власне, ці граніти дали селу ім’я, до 1946 року воно називалося Стара Карань.

Підійдемо до цієї групи великих каменів.

А ось і сама річка Кальміус, далі наш шлях проходитиме вздовж її правого берега.

Вид на північ, скоро ми пройдемо повз це дерево.

Погляд назад у бік села.

Продовжимо шлях.

Ось ми і пройшли повз те дерево, а вдалині видно групу каменів, звідки ми його знімали.

У цьому місці наш берег низький і болотистий, зате на протилежному гарні скелі.

Болітце.

У небі ширяє орел.

Підходимо до гирла невеличкої річки.

Шукаємо місце, де б її краще перейти, для цього довелося піднятися на високий кам’янистий берег.

Далі річка відійшла від пагорба і почала петляти.

Тут-то і знайшлася переправа. Взагалі-то, за сотню метрів звідси знаходиться капітальний міст, але по колоді переходити набагато цікавіше 🙂

На іншому березі нас зустрів яблуневий сад, що плавно переходить у дубовий лісочок.

Ліс штучний, дерева тут посаджені немов під лінійку.

Вертаємося до Кальміусу. Береги тут -же вищі.

Острівець.

Далі берег стає ще вищим.

Підіймаємося схилом.

Тут на вершині луки змінюються степом.

Вид далеко вперед, всі ці кам’яні брили нам ще належить пройти.

Біля річки пасуться корови.

Сни, вже відцвітають.

На шляху нам трапляються каменюки, як поодинокі, так і групами.

Впродовж сторіч ці камені точаться вітрами і багато з них стають схожими на гриби.

Ерозія ґрунту, так утворюється яр.

Тут степ, а на протилежному березі — ліс, луки та поля.

Ще камені.

Дорогою кілька разів нам доводиться долати глибокі яри.

Вид з вершини скелі, що на попередньому знімку.

У цих скелях живуть полози. Міні-печера з травою біля входу — то їхнє гніздо.

Полози не отруйні, але кусаються і нападають першими. Живого фотографувати не було особливого бажання, зате знайшовся дохлий. Судячи з отриманих пошкоджень, він був убитий місцевими жителями в нападі паніки. Ще б не запанікувати, коли на тебе нападає такий півтораметровий шланг…

Повернемося до каменів, це все та ж скеля.

Вид на Кальміус.

Поцілунок каменів.

Грибки.

Йдемо далі.

Парочка.

Парочка та грибочок.

Та ж група каменів, але з іншого ракурсу.

Далі берег знову стає низьким.

Тут у Кальміус впадає ще одна річка.

Точніше — струмочок. Вирішуємо відійти від Кальміусу і рушити вздовж нього.

Тим не менш, цей струмочок прорив доволі великий каньйон.

В якому він цікаво петляє вигинаючись під прямим кутом.

Шматок марсіанського пейзажу.

Під цим великим каменем ми влаштували привал.

Вид з його вершини.

Тут також знайшлося гніздо полозів.

Камінь з лишайниками.

Плануємо подальший шлях.

Підходимо до чергового великого скупчення каменів.

Але шлях нам перегороджує урвище — доводиться обходити.

Вилазимо нагору.

Зірваний грибочок.

Види згори.

Погляд назад. Майже на горизонті видно дерева, що знаходяться на протилежному березі Кальміусу.

Спускаємось у долину.

Тут ми натрапили на руїни. Це колишній хутір Новоселівка, він давно покинутий — на генштабівській мапі 1984 року вже підписаний як нежилий, а на більш пізніх картах взагалі не позначений.

Стіни хат були складені зі шлакоблоків, майже всі вони розсипалися за довгі роки.

А тут від будинків вже й сліду не лишилося, але дерева так і ростуть в ряд, відмічаючи контури колишньої вулиці.

Берег рівчака.

По обидва боки цієї дороги раніше стояли будинки.

Трохи далі — невеликий лісок.

При докладнішому вивченні лісочок також виявився рештками сільських дворів.

У цих хащах була виявлена найціліша хата.

Тут був льох.

Від городів лишився один хрін.

Плодові дерева.

Берізки.

Сонце наближається до заходу.

Серед цих руїн і зупиняємося на ночівлю. Судячи зі слідів від багать, ці місця популярні серед туристів, але так як ми йшли в будній день, по дорозі нам ніхто не зустрівся.

Ніч.

Ранок.

Вранці я збігав до найближчого нагромадження каменів, тепер його можна зняти не проти сонця.

Здалеку цей камінь схожий на чувака в шапці.

Але при наближенні ілюзія зникає.

Дорога.

Мурашник.

Пора вирушати назад. На цей раз йдемо дорогою, яка прокладена паралельно каньйону.

По дорозі йти значно легше та швидше, але й дивитися тут особливо нема на що.

Міст через річку, яку вчора переходили по колоді, вдалині видно лісочок, в якій ми після цього потрапили.

У Донецьку залишався час до поїзда, було вирішено продовжити дослідження Кальміусу. Ось так він виглядає в сотні кілометрів вище за течією.

Важко повірити, що це та ж сама ріка.

Дамба Ніжньокальміуського водосховища, завдяки їй Кальміус в Донецьку схожий на широку повноводну ріку.

Хоча річка і перетворена цивілізацією, тут також є живність.

Качки.

Ондатра.

На пляжі засмагають бродячі собаки.

Закінчуємо наш похід біля стадіону «Донбас Арена». Піднімаючись по цьому схилу у напрямі трамвайної зупинки, вже будучи добряче втомленим, прийшла думка, мало вчора я налазився по балках Кальміусу, так ще тут такий високий підйом… І раптом до мене доходить, що це і є така ж балка Кальміусу, але перетворена рукою людини до невпізнання…

Довершує картину такий ось макет степу на місці, де всього півтори сотні років тому був справжній степ.

Наскільки такий ландшафтний дизайн відповідає реальному степу, можете судити самі, порівнявши це з побаченим каньйоном Кальміуса біля Гранітного.