Ірдинські болота

Ірдинські болота розмістилися в двадцяти кілометрах на північний захід від Черкас, простяглися вони більш ніж на сорок кілометрів в низині, яка раніше була протокою Дніпра. З боліт в протилежних напрямках витікають річки Ірдинь і Ірдинка. Перша впадає в Тясмин біля міста Сміла, друга — безпосередньо в Дніпро в районі села Єлизаветівка.

2014 року ми здійснили дві поїздки в ті краї — спочатку піший похід навесні, потім влітку повернулися вже на машині. Почнемо розповідь з весняного походу, який буду іноді розбавляти літніми фото, друга частина буде повністю присвячена літній поїздці.

Наша подорож починається в Черкаському бору за пару кілометрів від села Свидівок. Сюди ми приїхали вже вночі, вивантажилися на трасі й трохи заглибилися в ліс. Намет ставили у повній темряві, а на ранок з’ясувалося, що поруч когось з’їли 🙂

Тільки ми вирушили у путь, як відразу почався дощ. З півкілометра пройшли напролом лісом, але тут було важко йти, і ми повернулися до дороги.

Уздовж дороги йти набагато легше, ніж продиратися крізь ліс, але не особливо приємно через те, що повз постійно пролітають машини. Зате тут регулярно трапляються зручні місця для відпочинку.

По трасі дійшли до річки Ірдинка, далі наш маршрут пройде уздовж неї на захід.

Від траси відходить дорога на старий міст.

Біля роздоріжжя ростуть заповідні старі дуби.

Цей же дуб улітку.

Але не всім старим дубам пощастило стати заповідними — частина з них пішла на деревину. Залишилися тільки велетенські пні.

А ось і шмат величезного стовбура.

Цей дуб, схоже, приречений на рубку.

На іншому березі річки розташований ще один заповідний об’єкт — вільха з дубом, що зрослися між собою.

Вони ж улітку.

Зліва стовбур дуба, праворуч — вільхи. За народною традицією все обв’язане ганчір’ям.

І тут теж ґрунтовно попрацювали лісники.

Одні пеньки…

Річка Ірдинка тече поміж пнів. Всього пару років тому це місце виглядало так.

Гілки та інший дріб’язок, який не можна пустити в діло, лісоруби просто спалюють — ось тут лишилося попелище.

А ще під час літньої поїздки поблизу старого мосту через Ірдинку ми зустріли соню.

Спочатку ми спробували йти вздовж лівого берега річки, але виявилося, що там все занадто заболочено та заросло непролазними хащами. Тому вирішили повернутися назад і піти іншим берегом через ліс.

На болоті нам трапилася незрозуміла вежа — не те мисливська, не те спостережна.

 

У лісі спочатку трохи пройшли напролом по азимуту, поки не натрапили на ґрунтову дорогу, яка вела в потрібному напрямку.

І тут попрацювали лісники.

Ось ми знову вийшли до річки Ірдинки, нам таки вдалося перейти на правий берег.

Через річку перекинута гать — це щось середнє між дамбою та мостом.

Вода тут коричневого відтінку.

Далі дорога йде по насипу серед вільхових боліт.

„Увага! Злі їжачки“ 🙂 Насправді мова йде про шипи на дорозі, яких, як потім з’ясувалося, там зовсім немає.

Табличка на ту ж тему з місцевою орфографією.

Потім нам набридло йти по дорозі, і ми вирішили зрізати шлях через болото. Спочатку вода була окремими калюжами…

Але потім води стало по коліно і вище — таке ж болото, повз яке ми не так давно пройшли. І все це тягнеться до горизонту…

Але все коли-небудь закінчується і це болото не стало винятком. Тепер можна повалятися на твердій землі і помилуватися лісовими квітами.

А це — таке ж болото, але з вирубаними деревами.

Суворі ірдинські єгері розуміють знак «цеглина» занадто буквально 🙂

А також їм не знайоме слово «мисливство».

Вийшли до озера — це заповнені водою колишні торфорозробки.

На березі влаштовуємося на ночівлю.

У нас давно закінчилися запаси питної води. А тут немає ні криниць, ні джерел. Довелося проганяти воду з озера через саморобний фільтр, зроблений з пластикової пляшки, піску, шкарпеток і тампона 🙂

Сонце заходить.

Оповитий туманом ранок наступного дня.

Човен.

Спочатку ми йшли вздовж берега озера, але тут не було дороги й довелося трошки поблукати, то очеретами…

То лісом…

То болотом… До речі, тут трапляється мох сфагнум, який росте переважно у північних болотах.

Потім все ж вирішили відійти подалі від озера і піднятися на високий берег, де знайшлася дорога.

Лісові квіточки.

Об цю сосну терлися кабани.

Це не змія, а безнога ящірка веретільниця.

У лісі ми натрапили на хатинку.

Повертаємося до озера.

Переправляємося на інший берег. Озеро поперек перетинають кілька дамб, але жодна з них не суцільна, у всіх є розриви, довелося із десяток метрів пройти вбрід.

Трохи далі на цьому ж озері плавав самотній лебідь.

Ще один заповідний дуб.

Канал для відводу води з болота.

Протилежний берег крупним планом. Скоро ми знову на нього повернемося. Тут не можна сказати, який з берегів лівий, який правий, тому що в цих болотах і озерах вода нікуди не тече, точніше, витікає в двох протилежних напрямках.

Ми входимо в селище Ірдинь. Воно було засноване в 1930-х роках як робітниче селище торфопідприємства.

Торфовидобуток нині не вигідний, і селище потихеньку вимирає, зараз тут проживає близько тисячі чоловік. А в таку дощову погоду воно виглядає особливо депресивно.

Пожежна частина.

Будинок культури.

Але найцікавіше тут — торфовозна вузькоколійка. На момент нашого візиту вона ще не прокинулася від зимової сплячки.

Кустарні вагони-цистерни та корпус депо.

З дрезини ПД-1 зробили електрощитову.

Рештки пасажирського вагону ПВ40.

Стрілка.

Сюди підходила ширококолійна лінія зі станції Білозір’я. Але її продали на металобрухт і потихеньку розбирають.

На широкій колії були терези.

Вузькоколійна станція закінчується, одинока колія йде вздовж села.

Далі рейки йдуть до торфорозробок.

Від основної лінії відгалужується колія для перевантаження торфу. До речі, екскаватор теж на вузькій колії.

Далі відходить гілка на торфобрикетний завод.

Під час літньої поїздки була можливість зняти завод з іншого боку.

Ну а під час весняного походу ми йшли вздовж рейок і вийшли на дорогу.

Вузькоколійний переїзд із березовим шлагбаумом.

 

Відразу за переїздом починається роз’їзд. Такі роз’їзди періодично трапляються на шляху, аби зустрічні потяги могли розминутися.

Потім починаються суцільні озера, і залізнична колія йде по насипу посеред них. Тут все так заросло, що рейок майже не видно.

Прямо на цьому насипу ми зупинилися на ночівлю.

На третій день продовжуємо йти вздовж вузькоколійки.

Ми підходимо до місць активної торфорозробки.

Виглядає апокаліптично…

Торфорозробки та вузькоколійка закінчилися, далі йде річка Ірдинь.

Йдемо уздовж берега по якійсь звіриній стежці. Періодично доводиться перелазити через повалені стовбури дерев.

Іноді ми йшли подалі від берега, але тут місцевість горбиста, доводитися постійно підійматися і cпускаться.

Все вкрито черемшею.

Вона занесена до Червоної книги, але на цих пагорбах її дуже багато.

Постійно лив дощ, йти було важкувато.

Зрештою ми вийшли до станції Сміла, звідки поїхали на дизелі.

На цьому весняний похід закінчився, далі читайте звіт про літню поїздку.