Чесько-Німецький кордон

Share

Перший зарубіжний пост, і він буде одразу про дві країни 🙂

Починаємо нашу подорож на півночі Чехії, за вісім кілометрів від її найпівнічнішої точки. Кордон тут існує вже не одну сотню років, не дивлячись на те, що по обидва його боки ці краї здавна були населені етнічними німцями. Екскурс в історію можна почати із заснування королівства Богемія в 1198 році. З 1212 по 1806 роки воно входило до Священної римської, потім до 1918-го до Австрійської та Австро-Угорської імперій. Коли Австро-Угорщина розпалася, Богемія стала основою для новоутвореної держави Чехословаччина, з якої згодом утворилася сучасна Чехія. До речі, німці і зараз продовжують називати Чехію Богемією.

По інший бік кордону знаходиться Саксонія. Певний час, з 1356 по 1806 роки, вона також була частиною Священної Римської імперії. З 1871 року і понині Саксонія входить до складу змінюючих один одного німецьких держав — Німецької імперії, Веймарської республіки, Третього Рейху, НДР, і, нарешті, сучасної об’єднаної Федеративної Республіки Німеччина. При цьому змінювалася форма правління в самій Саксонії — курфюрство в складі Священної Римської Імперії, 1806 року Саксонія стала Королівством і залишалася ним до закінчення Першої світової війни. 1919 року була створена Вільна Держава Саксонія, котра проіснувала до 1933 року і була відновлена в 1990 році. За тоталітарних режимів Третього Рейху і НДР Саксонія, як втім й інші федеральні землі, позбулася автономії, а з 1952 року взагалі була розформована і розділена на округи.

Кордон був відсутній лише з 1938 по 1945 роки, коли Третій рейх анексував частину Чехословаччини — це ті самі сумнозвісні Судетські області.

З 2007 року в Чехії почав діяти Шенгенський режим, тепер прикордонний та митний контроль відсутні, і кордон можна перетинати в будь-якому місці.

Нижня Пустевна

Отже, ми знаходимося на прикордонній станції Нижня Пустевна (Dolní Poustevna), що розміщена на лінії Румбурк—Зебніц. Залізниця тут відкрита восени 1904 року, влітку наступного року був запущений рух через кордон. Однак через десятиріччя почалася Перша світова війна, після якої розпалася Австро-Угорщина, і кількість поїздів через кордон істотно зменшилася. Ще через двадцять років, внаслідок приєднання Судетських земель до Німеччини, трафік значно зріс і став найбільшим за всю історію лінії. Але після завершення Другої світової війни рух поїздів через кордон зовсім припинився і був відновлений лише нещодавно — у 2014 році.

Зараз, у 2019-му, тут кожні 2 години ходить рейковий автобус Дечин—Румбурк, обидві кінцеві у нього в Чехії, але середина маршруту проходить по території Німеччини.

Вокзал тут величезний, трьохповерховий. На першому поверсі знаходились зали очікування 1, 2 і 3 класів, ресторан, офіси митників та службові приміщення залізниці. На другому і третьому розміщувалися квартири співробітників. Але коли припинився рух через кордон, потреба в такому великому вокзалі відпала. Зараз будівля законсервована й знаходиться в не надто презентабельному стані. Вже після нашого візиту, восени 2019 року, вона була виставлена на продаж.

2009 року станція пройшла реконструкцію. Практичні чехи не стали ремонтувати величезний вокзал, а лише побудували невелику платформу під розмір рейкового автобуса, який тут курсує.

На момент нашого візиту цій платформі вже 10 років, але виглядає вона як новенька.

Також під час ремонту 2009 року оптимізували число колій. У кращі часи колійне господарство налічувало 3200 метрів колій та 12 стрілочних переводів, тепер на їх місці порожнеча і громаддя вокзалу виглядає самотньо на тлі цього трав’яного поля.

На першій платформі традиційний для австрійських вокзалів навіс, підтримуваний литими чавунними колонами. Привіт, Скала-Подільська 🙂

Станція розташована на схилі пагорба і добре вписана у рельєф.

Вид на північний захід вглиб Чехії, тут починається передгір’я Лужицьких гір. Через чотири кілометри залізниця розділяється на дві гілки, обидві вони йдуть до міста Румбурк. Та, що північніше, йде через місто Шлунков, нею курсує рейковий автобус. Південна йде менш населеними, але більш мальовничими місцями, там в теплу половину року по вихідних та святах ходить туристичний поїзд.

Вид у протилежний бік. Лісок, в якому ховається залізниця, вже у Німеччині. Гори, видимі в лівій частині кадру, також.

На першому поверсі вокзалу розмістився ресторан з невигадливою назвою «Вокзальний», але він закритий, незрозуміло, зараз чи взагалі. Схоже, тут на вихідних буває багато туристів, проте ми приїхали в понеділок, і крім нас тут ні душі.

Тепер пройдемося по місту Нижня Пустевна, або, як його називають німці, Нідерейсендель (Niedereinsiedel). Населений пункт згадується в історичних хроніках з 1241 року, у 1918 році він отримав статус міста. Відповідно до перепису населення, в 1921 році у містечку проживало 3066 осіб, з них 313 чехів і 2561 німців. Після Другої світової війни з Чехословаччини депортували судетских німців і населення містечка істотно скоротилося, зараз воно складає близько 1700 жителів.

Переважна частина забудови — ось такі вілли. На цьому будинку зберігся німецький напис, господарі його дбайливо не зафарбувати під час ремонту.

Ближче до центру вже є будинки побільше.

Також трапляються занедбані будівлі. Це містечко за чеськими мірками депресивне.

Місцевий ляльковий театр.

Наближаємося до кордону, і тут починається базар.

Торгують усім — одягом, цигарками, алкоголем, продуктами. Все це розраховано на приїжджих німців. Я якось не помітив особливої різниці у цінах в супермаркетах Чехії та Німеччини, але може просто неуважно дивився.

Ось ми і підійшли до кордону, за цим мостом уже Німеччина.

Погляд назад. Чехія зустрічає гостей магазинами з дешевими за німецькими мірками цінами. До речі, ціни на рекламі вказані в євро, хоча у Чехії ходять крони.

Все, ми ступили на Німецьку землю. Одноповерхова будка, скоріш за все, колишня прикордонна застава. Будівля побільше можливо теж, тільки кайзерівських часів.

Зебніц

Отож, ми увійшли в містечко Зебніц (Sebnitz), або на слов’янський манер Жебніце. Топонім вперше згадується в XIII столітті в документі, що окреслює межі між Богемським королевством та Мейсенською єпархією, 1451 року Зебніц вже згадується як місто.

Місто розмістилося в долині однойменної річки. Деякий час кордон йде по річці, це через неї ми переходили по мосту, потім річка звертає вглиб Німеччини.

На німецькому боці теж трапляються покинуті будинки, але вони в значно кращому стані, ніж у Чехії.

Німецький благоустрій.

Йдемо собі по вулиці — і тут раптово натикаємося на маневровий тепловоз. Підводжу очі й бачу на стіні сусіднього будинку мурал з паровозом і вивіску «Модельбан Музей». Ну, думаю, зрозуміло — музей залізничних модельок. Однак, вже готуючи цю статтю, з’ясувалося, що це не просто музей, а ми випадково натрапили на один з найбільших в світі заводів з виробництва залізничних модельок — Tillig Modellbahnen GmbH.

Йдемо далі. Я не підбирав момент — тут дійсно так безлюдно.

Здається, ще одна закинута будівля.

Що відрізняє від Чехії — будиночки з таким цікавим покриттям, схоже на дерев’яні пластини. Також зверніть увагу на маленькі віконця в даху.

Ось ще будинок з такими віконцями.

Навіть у такій глухомані, в містечку з населенням у 10 тисяч жителів є багаторівневі парковки. Ви напевно вже помітили, що тут немає автомобілів, припаркованих просто на узбіччі. Німці взагалі дуже суворо виконують правила дорожнього руху — була ситуація, коли я тільки подивився у бік пішохідного переходу, як всі машини зупинилися. У Чехії такого немає, а у Празі взагалі часом пропускають пішоходів гірше ніж у Києві.

Виходимо на центральну площу. Тут є фонтан і поштовий стовп з відстанями до міст. Фонтан наче сучасний, а стовп історичний.

Щурячий будинок Ратуша. Що цікаво, розташована вона не на центральній площі, а поруч на пагорбі.

Навпроти ратуші собор Петра і Павла. Завдяки вдалому розташуванню його дзвіницю видно з усього міста.

За собором розмістився невеличкий сквер.

У сквері встановлено пам’ятник полеглим у Першій світовій війні.

Спускаємося з пагорба назад до річки Зебніц.

Переходимо на інший берег і йдемо наверх до вокзалу.

Вокзал тут не такий великий як у Чехії, оскільки всі митні процедури здійснювалися на австрійській стороні кордону.

З боку колій зняти вокзал не встиг, так як раптово приїхав рейковий автобус, і довелося на нього бігти. Ми якось неуважно вивчили розклад і розраховували, що він прибуде на 10 хвилин пізніше. Ось він, знятий вже на іншій станції, той самий, що ходить за маршрутом Румбурк—Дечин двічі перетинаючи кордон.

Грженсько

А тепер перемістимося на 11 кілометрів південніше в чеське містечко Грженсько (Hřensko) або по-німецьки Herrnskretschen [я навіть не намагаюся це прочитати].

Кордон тут проходить по річці Ельба, вона ж Лаба у чехів. Німецький берег легко відрізнити по червоному дойчебанівскому поїзду.

Уздовж річки прокладена залізниця, відома як Elbtalbahn — тобто залізниця долини Ельби. На відміну від малодіяльної лінії, з якої ми починали розповідь, тут вже пожвавлена магістраль, по ній йдуть потяги з Берліна і Франкфурта до Праги і далі до Відня та Будапешта. Відкривалася вона поетапно з 1848 по 1851 роки і будувалася одразу двоколійною. У 1945 році друга колія була розібрана і вивезена до СРСР в якості репарацій, але вже з 1949 по 1951 роки її відновили. У 1970-х німецьку ділянку електрифікували, 1987 року завершилася електрифікація з боку Чехословаччини, однак електрифікація виконана різними родами струму, і для перетину кордону потрібні двосистемні електровози.

Станція має назву Шьона (Schöna) на честь містечка Райнгардтсдорф-Шьона (Reinhardtsdorf-Schöna), що розташоване за півтора кілометри звідси на високому березі каньйону. Але туди немає нормальної дороги, так що по факту вона служить вокзалом чеського містечка Грженсько. Це крайня станція у Німеччині, тут кінцева лінії S1 дрезденського С-Бану. Також тут робить зупинку рейковий автобус, на який ми мало не спізнилися у Зебніці.

Береги сполучає пором. Німці взагалі полюбляють водний транспорт, на ділянці Ельби звідси і до Дрездена поромних переправ рази в три більше ніж мостів.

Залізниця йде уздовж лівого берега, а по правому прокладена автодорога. За півтора кілометри на північ ця дорога перетинає кордон з Німеччиною.

На відміну від Нижньої Пустевни тут вже не глушина, а популярне туристичне місце. Місто являє собою розкішні особняки на тлі грандіозних скель каньйону Ельби. Тут починається національний парк Чеська Швейцарія, по той бік кордону розташований аналогічний нацпарк Саксонська Швейцарія (уважні читачі вже напевно помітили напис „Nationalpark“ на вокзалі у Зебніці та на рейковому автобусі).

Грженско виникло у XV столітті як торгове поселення поблизу кордону. Зараз у ньому мешкає близько 300 осіб, і, як видно з цього знімку, роль прикордонного базару нікуди не зникла.

Містечко простягнулося приблизно на кілометр уздовж каньйону річки Кам’яниця (нім. Kamnitz), і десь на два уздовж правого берега Елби. Зараз ми стоїмо в місці впадіння Кам’яниці в Ельбу.

Пройдемося вглиб містечка.

У тісному каньйоні навіть знайшлося місце для центральної площі, щоправда вона вийшла вузька і витягнута. У центрі площі стоїть костел св. Яна Непомуцького XVIII століття, але ми його застали під будівельними риштуваннями.

Місцеві красоти трохи псує всюдисуща торгівля. Складається враження, ніби Троєщинський ринок поїхав у тур по Європі. Торгують тут переважно в’єтнамці.

Але, незважаючи на це, містечко все одно залишає приємні враження.

Звернемо в боковий каньйон, тут у вузькій ущелині причаївся будиночок. Його кам’яні стіни ідеально гармонують з навколишніми скелями. Підписаний він як «стара плинарня» — наскільки я зрозумів з перекладу, це або газопровід, або склад балонів. Тепер у ньому розміщуються ресторан та готель.

Пройшовши далі за цей будиночок знаходимо невеличку каплицю.

Ця каплиця — частина старого кладовища, воно вже давно занедбане.

Одна з небагатьох, що збереглися, надгробних плит.

У цих горах прокладено багато піших туристичних маршрутів, щоб всі їх обійти, певно, знадобиться декілька днів. На жаль, у нас стільки часу не було, але один маршрут ми все ж пройшли…

Правчицька брама

Маршрут починається за два кілометри від Грженсько, тут від траси відходить у ліс мощена дорога. Вона була вимощена ще в кінці 70-х років XIX століття.

Зненацька натрапляємо на вирубку, і це в національному парку! До речі, жителі навколишніх сіл традиційно займалися вирубкою лісу і сплавляли його по Ельбі.

Бруківка змінюється на стежину, котра прямує все вище в гори.

Береза на ходулях 🙂

Ближче до вершини стежка прокладена через місточки та навіть невеличкий тунель.

І ось ми піднялися до фіналу маршруту — скельної арки Правчицька брама (чеськ. Pravčická brána, нім. Prebischtor). Це найбільші природні скельні ворота в Європі, їх висота — 16 метрів, ширина — 26,5 м.

Ці скелі здавна користуються популярністю, ще 1826 року біля підніжжя Правчицьких воріт відкрився ресторан. У 1881 році на його місці був збудований готель «Соколине гніздо», який зберігся до наших днів. Зараз крім готелю і ресторану в будівлі розміщуються інформаційно-туристичний центр та музей Чеської Швейцарії.

Далі прохід платний, до того ж ми прийшли за 2 години до відкриття і вперлися в закриті ворота. Ковані, а не скельні 🙂 Я ще дивувався, чому ми нікого не зустріли по дорозі, хоча маршрут популярний і стежка добряче так витоптана.

Однак шлях можна продовжити віртуально на гугломапах. Спойлер: там під аркою бар під відкритим небом. До 1982 року можна було пройтися і по самій арці, але цей маршрут закрили через ерозію.

На цьому пора закінчувати. У цих краях ще багато цікавого, але до однієї статті все не втиснути.

You may also like...

Комментарии:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *