Сокаль — тихе провінційне містечко на півночі Львівської області, практично на Волині. Місто має багату історію і тут є що подивитися.
У Сокаль нас привіз дизель-поїзд з такою ось романтичною назвою. Соромно зізнатися, це була моя перша поїздка на ДР1.

На станції був цікавий в архітектурному плані вокзал у стилі польського функціоналізму, але під час однієї з реконструкцій на будівлю наділи скатний дах, що кардинально змінило її вигляд.

Елеватор польського будівництва.

Теж якесь зерносховище, за сумісництвом — оглядовий майданчик 🙂

Сам вокзал розташований за містом у селі Жвирка.

Тут ростуть дерева чудернацької форми 🙂

Завдяки яскравому забарвленню вона виділяється з навколишнього сірого фону.

Скромний пам’ятник Незалежності.

Але головна домінанта — колишній монастир Бернардинів, а нині виправна колонія. Його видно звідусіль.

Ще недавно виглядав так, але у 2012 році сталася велика пожежа, яка практично знищила будівлю. Однак, колонію після цього не закрили, в’язнів продовжують утримувати в напівзруйнованій споруді.

Дах крупним планом. Видно, що під покрівлею ховався купол. У вежі був годинник.

Детальніше про долю монастиря можна почитати тут, а ми підемо далі.
Виходимо до річки Західний Буг. Лівий берег низький і від повеней його захищає дамба.

Місто Сокаль розташоване на правому березі, до нього веде міст.

Закинутий будиночок біля мосту.

Спочатку мені здалося, що у річці плавають домашні гуси, але підійшовши ближче з’ясувалося, що це справжня зграя диких лебедів.

Вони влаштували бійку за кинуті нами з мосту шматки хліба і недогризки яблук 🙂

Вид з мосту на монастир-колонію.

Вид у протилежний бік. На такому високому березі стоїть Сокаль.

Давайте перемістимося відразу в центр до міської ратуші. Ратуша збудована на початку XX століття, але після ремонту дах вкрили металочерепицею і вона вже не виглядає такою старою.

Поруч із ратушею встановлений пам’ятник президенту ЗУНР Євгену Петрушевичу, котрий на рубежі XIX–XX століть жив у Сокалі і тримав тут адвокатську канцелярію, а також займався активною громадською діяльністю.

Центральна площа, тут Тарас Шевченко у вигляді портрета дивиться на себе ж у вигляді пам’ятника.

У 1930-х роках на центральній площі було вирішено побудувати величезний сучасний костел, проте, поки йшло будівництво, на Західну Україну зненацька прийшов комунізм, і будівля так костелом і не стала.

Петропавлівський собор, зведений у 1904–1909 роках.

Історична забудова навпроти собору.

Підемо в інший бік від нереалізованого костелу.

Тут ще одна велика площа — Січових стрільців, колишня ринкова. Далі алея веде до міського парку.

Парк був побудований на місці знищених війною єврейських кварталів.

У літньому кафе були виявлені замуровані рештки автомата газованої води.

Парк виходить до високих берегів Західного Бугу.

Звідси також видно монастир-колонію, за ним видніються куполи церкви у Жвирці.

Якийсь пам’ятник, скоріш за все, радянським воїнам. Мародери позбивали всі написи на металобрухт і тепер уже не зрозуміти що це.

У парку розмістилася скромна на вигляд рожева церква. Насправді ж це побудована в XVI столітті церква Святого Миколая. Знаменита тим, що тут у 1594 році майбутні уніатські священики таємно підписали акт про намір приєднатися до Римсько-католицької церкви.

А від синагоги XVIІ століття залишилися одні стіни.

До цього фасаду була прибудова.

Усередині величезна купа сміття.

Поруч особняк — це місцевий центр дозвілля, принаймні, на ньому так написано.

Народний дім. Цією цегляною алеєю ми вийшли з парку.

Пройдемо назад до центру. Проходимо повз районну адміністрацію.

Колишній будинок позичкової каси, побудований в 1905 році. Зараз у ньому розміщується місцеве відділення Держказначейства.

Більшість же старих одноповерхових будинків у місті виглядає так.

Радує, що при ремонті її зберегли.

Особняк польського будівництва. Зараз у ньому відділ освіти.

Гімназія, побудована за часів Австро-Угорщини в типовому для тієї епохи стилі.

Ще одна гімназія, тільки колишня — зараз це лікарня. Тут, як і на Ратуші, оригінальну черепицю замінили на металеву.

Барак на околиці міста — все що лишилося від монастиря брігіток. Ще десь є напівзруйнована монастирська вежа, але ми її не знайшли.

Як і в більшості міст, у Сокалі є і багатоповерхова забудова.

Повертаємося на вокзал, де нас вже чекає поїзд.

Прощальний погляд на Сокаль. Зліва купола Петропавлівського собору, праворуч — монастир-колонія.





































Останні коментарі