Бар

Ні, мова піде не про розважальний заклад 🙂 Бар — це невеликий райцентр на Вінниччині. Таку незвичну назва він отримав на честь італійського міста Барі, де народилася польська королева Бона Сфорца, котра заснувала тут замок у 1538 році. До цього містечко згадувалось в документах з 1401 року під назвою Рів.

Місто має багату історію, але переказувати її тут не бачу сенсу, давайте краще подивимося на сучасність.

Виходимо із автобуса на автостанції, й відразу ж помічаємо цегляну дзвіницю. До неї і попрямуємо.

Зараз це католицький монастир сестер бенедиктинок-місіонерок. Монастир існує з XVII століття, за свою історію він встиг змінити багато конфесій — був він і єзуїтським, і кармелітським, і греко-католицьким, і православним, і чоловічим, і жіночим.

Монастир має незвичне планування — тут церква захована всередині корпусу келій, ця будівля була зведена 1787 року на місці дерев’яної, що згоріла.

Дзвіниця-брама була побудована 1908 року в такому собі «православному» стилі й на тлі корпусу келій виглядає трохи чужорідно. Православним же монастир став у 1837 році, а 1881-го монастир був названий Покровським, а також реорганізований із чоловічого в жіночий. У такому вигляді він проіснував аж до 1959 року. Після закриття монастиря келії використовувалися як житловий будинок, поки у 1992 році аварійну будівлю не передали Римо-католицькій церкви. 1996 року будівлю було відреставровано, з тих пір тут діє жіночий монастир.

За іншою ж версією католицьким монастир став ще у 1917 році й продовжував підпільно діяти й у радянські часи.

Довкола монастиря типовий малоповерховий провінційний пейзаж.

Наступний пункт нашої програми — цей напівзруйнований будиночок.

Побудований він десь на початку XIX століття. Знаменитий тим, що у ньому провів три роки свого дитинства майбутній письменник Михайло Коцюбинський, його батько служив у поліцейській управі Бара й орендував цей будиночок у 1872−1876 роках.

Під час німецької окупації будиночок використовувався як склад солі, після війни — у якості дитячої бібліотеки, згодом як житловий будинок, потім був покинутий. Сіль просякла стіни й будівля поступово стала руйнуватися. У 2002 році споруду передали монастирю, ні, не католицькому, який ми щойно відвідали, а православному, до котрого ми так і не дійшли, оскільки він знаходиться на краю міста. Своє рішення міська влада мотивувала тим, що у монастиря є гроші на реставрацію, однак ті з реставрацією поки не поспішають, зате спорудили навколо новий паркан.

Навпроти цього будиночка височіє костел Святої Анни. Побудований костел 1811 року, а в 1906 перебудований у стилі неоготики, в такому вигляді він і зберігся.

Костел діючий, належить до Римо-католицької конфесії.

Зворотній бік костелу і парафіяльний будинок.

Костел здіймається над навколишнім пейзажем 🙂

Поруч з костелом православна Успенська церква 1755−1757 років будівництва. Храм кілька разів реконструювався, зокрема, 1851 року замінили купол і добудували дзвіницю. Церква продовжувала діяти і за радянських часів, 1975 року була проведена капітальна реставрація.

Вхід прикрашає карбування.

Вуличка поруч із церквою, вона веде назад до автовокзалу, тут пейзаж вже більш міський, ніж сільський.

Але у місто ми підемо пізніше, а зараз пройдемо за цю статую невідомого святого і зазирнемо до міського парку.

Власне парк — це руїни замку. Як я вже згадував на початку розповіді, замок був закладений польською королевою Боною Сфорца 1538 року. Взагалі замок у цих краях існував ще з XIV століття, але знаходився він на протилежному березі річки. У 1630−1647 роках під керівництвом архітектора Гійома де Боплана була споруджена кам’яна фортеця, руїни якої збереглися донині.

1944 року в руїнах замку поховали полеглих у Другій світовій війні вояків. У 1973 році над братською могилою було споруджено меморіал, за ним ми бачимо шпилі костелу та церкви.

У центрі парку все досить таки густо заросло.

Перейдемо на інший бік парку до оглядового майданчика.

Звідси відкривається вид на річку Рів, вірніше — на водосховище. Ставок був наповнений ще при будівництві замку і служив додатковою лінією оборони.

Звідси добре видно монастир.

Спробуємо спуститися донизу, аби подивитись на рештки стін замку, це не просто, так як тут все заросло кущами та кропивою.

Ось вони, фортечні мури.

Вийдемо у місто. Від парку до центру йде такий ось бульварчик. На одноповерховому будиночку можна розгледіти хрести — це церква Миколи Чудотворця.

Типовий для Поділля будиночок декорований плиткою.

Греко-католицька Арсеніевская церква. Початково побудована 1616 року, але була сильно перебудована спочатку в 1902, потім у 2002 роках. В цьому ж будинку діяла церковна школа, у якій навчався Михайло Коцюбинський.

У центрі збереглися трохи будівель початку XX століття.

Але вони розпорошені серед коробок-багатоповерхівок.

Багатоповерхівки тут прикрашені мозаїкою з червоної цегли.

У тому ж стилі виконана огорожа місцевої спортивної арени.

Ми вийшли на центральну площу, тут знаходиться районна адміністрація.

А через дорогу — будинок культури.

Пам’ятник Тарасу Шевченку тут нестандартний.

Є у Барі й пам’ятник Михайлу Грушевському, але якийсь він брудний …

Барські чиновники знають, у чому краса 🙂

Пройдемо до центрального скверу.

У центрі скверу ще одна братська могила бійців, що полегли у громадянській і Другій світовій війнах.

Поруч на постаменті встановлена БМП-1 — пам’ятник воїнам, загиблим в Афганістані.

Сквер оточують залишки дореволюційної забудови.

Бар у Барі 🙂

Є навіть Барселона 🙂 До речі, в світі є з десяток топонімів зі словом Бар, в тому числі й італійське місто Барі, котре ім’я цьому.

Панські урни, серед них зустрічаються раритетні «пінгвіни».

Також тут можна натрапити на раритетні вивіски радянських часів.

Продовжимо шлях.

Міськрада тут не проста, а панська барська 🙂

Перед міськрадою встановлено пам’ятник революціонеру Миколі Врублевському. Цікавий персонаж — встиг послужити як у Центральній раді, так і в більшовицькому уряді, при тому, що загинув у 1918 році.

Ще одна дореволюційна будівля.

Корпус реального училища, зараз у ньому загальноосвітня школа №4. Гарна будівля у стилі модерн 1907 року побудови, шкода, за деревами її погано видно, все-таки краще фотографувати міста взимку.

На цьому все, час їхати далі.