Продовжуємо подорож по Вінницькій області, яку ми почали у Барі й закінчили в піцерії.
Ці три населених пункти розмістилися на берегах річки Рів між Баром та Жмеренкою. На нас чекають закинуті костели, синагога й незакинутий колишній панський маєток.
Маньківці
Село знаходиться в Барському районі за 12 кілометрів від райцентру. Сюди ми приїхали з Бару на рейсовому автобусі й вийшли біля занедбаного костелу.
Руїни дзвіниці.
Це костел Святої Трійці, побудований 1789 року. Закинутий, схоже, ще з часів приходу радянської влади.
Зайдемо всередину.
Піднімемося на балкон. Це вікно, що виходить на передній фасад над входом.
Вид з хорів.
Вид на хори з протилежної стіни. Усередині цієї стіни йдуть сходи, які обриваються дірою під вікном, її можна розгледіти на попередньому фото. Власне, з цієї діри і знято.
А це гвинтові сходи, що ведуть на хори і далі на дах.
Сходи закінчуються ось такою норою, через яку повзком вилазимо на дах.
Ні, це не ліс, це дах. Вірніше, скатний дах давно відсутній, а дерева ростуть на цегляному склепінні.
Перекриття поки не обвалюється, але ходити по ньому стрьомнувато.
Вид із даху.
Костел оглянули, час йти далі. Йдемо по вимощеній бруківкою центральній вулиці села.
Власне, ця мощена дорога веде до наступного пункту нашого походу — Чернятина, проте між районами громадський транспорт ходить погано, тому йдемо пішки. Добре, тут до села в сусідньому районі два кілометри.
Виходимо за село на береги річки Рів, точніше — до водосховища.
На берегах зустрічаються виходи ось такої кам’яної породи.
Милуємося квіточками, над нами в небі ширяє якийсь хижий птах.
На протилежному березі видніється село Токарівка, з нього вже ходять автобуси на Жмеринку.
Підійшли до дамби, тут по річці проходить кордон Барського та Жмеринського районів.
Сільский арт 🙂
Погляд назад, на Маньківці.
Нам пощастило, на кінцевій у Токарівці якраз стоїть маршрутка, котра провезе нас решту 5 кілометрів шляху.
Чернятин
До Чернятина ми приїхали, аби подивитися на цей рожевий палац в неоготичному стилі, в якому нині розміщується аграрний коледж.
Маєток побудовано в 20-ті чи 30-ті роки XIX століття, належав він польським панам Вітославським. Спочатку це була невелика вілла, надалі до неї поступово прибудовувалися все нові й нові приміщення, і маєток розрісся до розмірів палацу.
1865 року Вітославські продали маєток, а також села Чернятин з Маньківцями Львовим, котрі й володіли ними до 1917 року. Після приходу до влади більшовиків у 1922 році на базі кинутої садиби був заснований садовий радгосп. У 1930 тут організовується школа підготовки кадрів для садових радгоспів, 1944 року школа виростає до плодово-ягідного технікуму. Ну а після падіння радянської влади технікум стає коледжем.
Південний фасад палацу. Крило з круглою баштою — це і є та вілла, з якої все почалося.
Одна з двох збережених кам’яних ваз.
Арки.
Східне крило відрізняється архітектурою від решти палацу. Я взагалі спочатку подумав, що це прибудований за радянських часів кінотеатр у сталінському ампірі.
Колись палац оточував розкішний парк, який зараз перетворився на густий ліс. Шкода, не було часу пройтися по головній алеї до залізниці, там ще повинні бути руїни парадних воріт.
У той час, як парадний фасад багато декорований, дворовий фасад південного крила являє собою просту стіну з вікнами.
Тераса на південному фасаді, початково вона була парадним входом, поки не добудували західний корпус.
Зайдемо всередину. Така краса нас зустрічає на головному вході. Плитка на підлозі вже сучасна, а ось ліпнина і печі збереглися оригінальні.
Сходи такі ж рожеві, як і зовнішні стіни палацу. Звертає на себе увагу кількість печей та камінів — для опалення таких великих приміщень їх доводилося ставити буквально у кожному кутку.
Хол другого поверху. Ліпнина тут трохи скромніша, ніж на першому.
За радянських часів пічне опалення замінили водяним. При цьому не особливо переймалися тим, що труби не дуже вписуються в інтер’єр. Підозрюю, що ця ліпнина тоді вся була забілена.
В інших приміщеннях оригінальні інтер’єри давно втрачені, повертаємося на вулицю.
На місці панського саду тепер навчальні грядки.
Трохи прогуляємося по парку.
З поміщицьких часів збереглося озеро з острівцем, але його береги тепер вкриті бетоном.
Межирів
Від Чернятина до Межирова всього 8 кілометрів, але тут не те що громадського транспорту, навіть прямої автодороги немає. Тому їдемо до Жмеренки, і вже там, не дочекавшись рейсового автобуса (схоже, в Межирів він взагалі не ходить), беремо таксі.
Межирів згадується в документах з XVI століття. Населений пункт розташований у місці злиття річок Рів та Ровок, власне звідси і назва. Колись Межирів був містом, навіть встиг побувати райцентром з 1923 по 1934 роки, зараз же це вимираюче село з населенням трохи більше 300 осіб. На долю міста вплинула залізниця, що пройшла в цих краях, пройшла повз Межирів. У 1865 році за 9 кілометрів звідси на місці вирубаного лісу було побудовано станцію Жмеринка. Згодом навколо станції виросло однойменне місто, а Межирів став занепадати.
Подивимося, що лишилося від колишньої величі колишнього міста. В першу чергу це руїни костелу Вознесіння. Побудований він в кінці XVIII століття і діяв аж до 1945 року.
Здалеку остов костелу виглядає грандіозно.
Руїни дзвіниці та залишки цегляної огорожі.
Тепер зайдемо всередину.
Вид з хорів. Знаходитися тут страшнувато — он частина перекриття вже обвалилася.
Також в Межирові є православна церква середини XIX століття, носить вона ім’я Олександра Невського. На відміну від костелу церква діюча, навіть із золотим куполом, добре, хоч не з пластиковими вікнами.
Через дорогу від церкви меморіал полеглим у Другій світовій війні односельчанам.
Ну а ми шукаємо руїни синагоги. Поки знайшли тільки закинутий будиночок.
За ним ще одна занедбана будівля, схожа на магазин.
Заглиблюємося в хащі — ось і вона, синагога.
Року побудови синагоги я не знайшов. У часи розквіту Межирова євреї становили від третини до половини його населення. Однак після Другої світової війни їх практично не залишилося, а в даний час, згідно з переписом, не залишилося жодного.
Даху давно немає, всередині теж хащі — природа бере своє.
Останні коментарі